День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

14 грудня в Україні відзначається День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Указ N 945/2006 про установу цієї пам’ятної дати підписаний Президентом 10 листопада 2006 року.

У багатьох можуть виникнути сумніви, навіщо потрібно це свято, якщо є 26 квітня - Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф, і чому саме 14 грудня вибрано для вшановування учасників ліквідації.

Справа в тому, що 30 листопада 1986 р. було закінчено будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС, а 14 грудня в газеті «Правда» надруковано повідомлення про те, що держкомісією був прийнятий в експлуатацію комплекс захисних споруд.

Ті, хто вважають 14 грудня своїм святом, вже давно називають цей день Днем ліквідатора. Ще в 1986 р. учасники ліквідації зібралися разом, щоб відзначити свою першу перемогу. У 1994 р. громадські організації чорнобильців України звернулися з листом до керівників держави, у якому запропонували заснувати в календарі день учасників ліквідації чорнобильської катастрофи. Тоді офіційне рішення не було прийнято, але ліквідатори самостійно почали відзначати цю дату. Святкування було офіційно дозволено, від різних силових структур виділялася почесна варта, покладалися вінки від керівників держави, іноземних посольств і громадських організацій, але було відсутнє визнання цього дня на державному рівні.

Додання державного статусу Дню ліквідатора ще раз нагадує суспільству про проблеми ліквідаторів-чорнобильців, найважливіша з яких - недостатній для нормального життя розмір пенсії. Безпосередньо з цією проблемою пов’язана і інша - проблема статусу ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Тільки перші 5 тисяч з тих, хто ліквідовував аварію, офіційно стали називатися ліквідаторами, отримавши відповідні посвідчення, а з 1992 р. всім іншим видавали «корочки» постраждалих від чорнобильської катастрофи.

Незважаючи на всі труднощі і проблеми, самі ліквідатори називають 14 грудня святом. У ліквідації катастрофи на ЧАЕС брали участь більше 650000 людей з усього Радянського Союзу, з яких більше половини представляли тодішню УРСР. 

«Мені й далі цікаво, що таке бути українцем»

«Мені й далі цікаво, що таке бути українцем»

(Богдан Медвідський)

      Нещодавно я дізнався про конкурс канадсько-української організації O.W.L. Open World Learning з нагоди 125-річчя перших українських поселень у Канаді і вирішив узяти в ньому участь. Моя робота присвячена професору української фольклористики канадського Альбертського університету, президенту Альбертського товариства сприяння українським студіям, засновнику програми українського фольклору в Альбертському університеті Богдану Медвідському.

        Декілька сотень тисяч українців іммігрували до Канади трьома великими хвилями: до 1914 р., у міжвоєнний період і після 1945-го. Багато іммігрантів перших хвиль були селянами, які оселилися в родючих преріях Канади для ведення фермерського господарства. Ці люди привезли із собою свій культурний спадок. Український фольклор у Канаді – явище де­що інакшого плану, ніж в Україні. Коли емігрує спільнота за кордон, вона переживає величезний стрес, так само переживає стрес і культура, носіями якої є емігранти. Етнічна культура, перевезена на новий ґрунт, лише частково приживаєтъся, багато з її компонентів досить шви­дко відмирає. А те, що прижилося, вже не може розвиватися так само, як «у старому краю», воно трансформується під впливом нових екологічних, економічних і соціокультурних чинників, а місце, що звільнилось від неприжитих елементів, займають нові явища, твори, обряди, цінності та естетичні смаки. 
Власне, ці явища і отримали своє відобра­жен­ня в науковій творчості Б.Медвідського, який зосередився на прикладних аспектах, проте не оминув увагою і ключових питань теорії. 

     Хто ж такий Богдан Медвідський, чому     цей літній чоловік, який майже все своє життя прожив поза межами України, в одному з інтерв’ю нещодавно зауважив, що йому «й далі цікаво, що таке бути українцем»?
     Народився він у далекому 1936 році в Україні, у місті Станіславові (тепер Івано-Франківськ), що перебував тоді у складі Польщі. Спогади дитинства- хвороба ніг, яку не могли вилікувати ні у Варшаві, ні в інших містах, тому батьки відправили його на лікування до Швейцарії. Далі була Друга світова війна і довга розлука з батьками – аж до 1948 року. Того року вони зустрілись у Відні, в радянській зоні окупації. За фальшивими документами потрапили до американської зони, потім у Гамбург, а вже наостанок своїх поневірянь – пароплавом у Канаду, в Квебек.

      Так сталось, що до того часу, до 12 років він не відчував себе українцем - говорив лише німецькою і французькою мовами, не знав української. Батьки знали німецьку і саме через німецьку мову навчили його українській мові і тому, що таке «українець».

    З тих пір його завжди цікавила Україна. Ставши професійним лінгвістом, спочатку викладав у Карлтонському університеті російську мову, а переїхавши  до Едмонтона цілком присвятив себе україністиці.

       Він добре пам’ятає, як зустріли тоді деякі колеги його ідею викладання українського фольклору. Шановні науковці побоювалися, що з них будуть просто насміхатися. Проте професор Медвідський виявив неабияку наполегливість. Спочатку він наполегливо збирав гроші, без чого неможливо було реалізувати його плани. На допомогу прийшли меценати, зацікавлені в розвитку українознавчих досліджень. Під його керівництвом були підготовлені магістерські роботи. Згодом його учень Андрій Нагачевський захистив першу в Канаді докторську дисертацію з українознавства на тему «Коломийка: зміна й різноманітність у канадсько-українському танці». Усі ці заходи дали можливість поступово вводити нові українські фольклорні курси в університеті Альберти. Один із них — «Рання історія українських канадців» — був покладений в основу підготовки екскурсоводів для відомого музею «Село української культурної спадщини». Більше 20 років професор Медвідський опікується справами музею, виступає його постійним донором.

      Так Богдан Медвідський став засновником провідної в Канаді едмонтонської  школи української фольклористики. Сьогодні едмонтонська школа - це дві українознавчих кафедри, архів українського фольклору, що носить ім’я Б. Медвідського, Центр українського і канадського фольк­лору імені Петра і Дорис Кулів, кілька десятків професійно підготовлених фольклористів, серед яких добрий десяток докторів фольклористики, а також об’єднана навколо цього всього небайдужа група прихильників українського фольклору. Едмонтонська школа – це велика машина, яка продукує кадри, наукові праці і формує навколо себе громаду. Практично це результат багаторічної діяльності однієї людини – Б. Медвідського – та його команди, яку він сам зібрав, вивчив, підтримав.

      У своїх власних дослідженнях Б.Медвідський особливий інтерес виявляє до словесного фольклору, його перу належать праці, присвячені народній баладі, емігрантським пісням. Ще однією сферою його зацікавлень є українські цвинтарі, які дослідник розглядає як джерело вивчення історії релігійних громад українців у Канаді.

     Колеги знаного фольклориста свідчать, що навіть поза очі всі без винятку шанобливо називають його тільки професором Медвідським. Сподіваюсь, що його подвижницька праця стане взірцем для молодого покоління українців, збільшить кількість його послідовників не тільки в Канаді, а й у всьому світі, і особливо у нас, в Україні, і нам як і професору теж завжди буде цікаво, «що таке бути українцем».

                                               

  Є.Альховик, учень Кам’янсько-Дніпровської 

районної гімназії «Скіфія»

У культурі практично будь-якого народу є речі, які яскраво відображають його особливу національну традицію. Вишиванка - яскравий приклад і підтвердження цьому. Історія вишиванки своїми витоками сягає в незапам’ятні часи. Ще за свідченням знаменитого давньогрецького історика, географа і мандрівника Геродота, елементами вишиванки був прикрашений одяг скіфів, які проживали в наших землях в період VIII ст. до н. е. - IV ст. н. е. Знаменитий арабський мандрівник X ст. у своїх розповідях також згадує про русів, які носили вишитий одяг. У ході сучасних досліджень, наприклад, на Черкащині були знайдені срібні бляшки з фігурками чоловіків, датування знахідок VI ст., дослідження яких показали ідентичність елементів одягу і орнаменту вишивки українського народного костюма XVIII-XIX століть.

День вишиванки - поки ще не офіційне і відносно нове народне свято, покликане к сприянню єдності і культурного відродження всього багатонаціонального українського народу. Воно відзначається в третій четвер травня.

Сьогодні, 18 травня, в Україні оголошено День пам'яті геноциду кримськотатарського народу. У травні 1944 року НКВС провів спецоперацію з примусового видворення з Криму корінного населення.

Від депортації постраждали не тільки кримські татари. У червні 1944 з території півострова примусово виселили греків, болгар і вірмен. У 1943 - 1944 роках депортовані і так звані "малі" народи (переважно кавказькі): чеченці, балкарці, карачаївці, інгуші, ногайці, калмики, курди, турки-месхетинці.

Щороку у третю неділю травня українці вшановують пам'ять жертв політичних репресій – мільйонів наших співвітчизників, які стали жертвами тоталітарного режиму ХХ століття. Ми згадуємо кожного, хто був необґрунтовано звинувачений у злочинах, був позбавлений рідної домівки і висланий на чужину, відправлений у виправно-трудові табори та тюрми, був знищений каральною системою.

День матері - це одне з самих зворушливих свят, тому що кожен з нас з дитинства і до своїх останніх днів несе в своїй душі єдиний і неповторний образ - образ своєї мами, яка все зрозуміє, простить, завжди пожаліє і буде самовіддано любити незважаючи ні на що.

Щастя й краса материнства в усі століття оспівувалися кращими художниками і поетами. І невипадково - від того, наскільки шанована в державі жінка, яка виховує дітей, можна визначити ступінь культури й благополуччя суспільства. Щасливі діти ростуть в дружній родині й під опікою щасливої матері.

Свято Весни і Праці

1 травня 1886 американські робочі організували страйк з вимогою 8-годинного робочого дня. Страйк і супутня демонстрація закінчилися кровопролитним зіткненням з поліцією.

У липні 1889 року Паризький конгрес II Інтернаціоналу, на згадку про виступ робочих Чикаго, ухвалив рішення про проведення 1 травня щорічних демонстрацій. Вперше день міжнародної солідарності трудящих був відзначений в 1890 році в Австро-Угорщині, Бельгії, Німеччини, Данії, Іспанії, Італії, США, Норвегії, Франції, Швеції та деяких інших країнах.

Довгий час Першотравень був символом революції,  класової боротьби. Це свято відзначається в 66 державах світу.

Мир. Праця. Травень. Протягом 70 з гаком років у СРСР цей день відзначався як свято солідарності всіх трудящих. Тепер в Україні 1 Травня відзначається як свято весни і праці.

 

Великдень – найбільше християнське свято. Цей день має ще одну назву – Пасха. 

Є багато свят, які люблять зустрічати українці. Але одним з головних є весняне свято – Великдень. Це світле і добре свято несе з собою віру, надію і любов.

Великдень відноситься до тих свят, дата яких змінюється кожного року, визначеної не має. Зазвичай він відзначається не раніше 4 квітня та не пізніше 8 травня. У перекладі з давньоєврейської мови «Пасха» – «проходження повз, позбавлення». Інші назви цього свята: Світле Воскресіння, Христов день. За переконанням православних віруючих, Великдень пов'язаний з воскресінням 

Ісуса  Христа, а отже, символізує перемогу добра над злом і світла над пітьмою.

Сьогодні чергова річниця сумнозвісної операції «Вісла» - депортації українців з їх етнічних земель у Польщі

Операція «Вісла» розпочалася о 4 годині ранку 28 квітня 1947 року. У ній були задіяні сім дивізій Війська Польського, дивізія Корпусу внутрішньої безпеки, три окремих полки (піхотний, автомобільний і саперний). До операції були також підключені сотні співробітників міліції, служби безпеки та добровільного резерву міліції. Загальна кількість «силовиків» склала близько 20 тисяч осіб. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу. Безпосереднє командування операцією здійснював міністр оборони Польщі маршал Міхал Ролі-Жимерський. Ще у вересні 1944 року між Українською, Білоруською та Литовською РСР з одного боку та Польським комітетом національного визволення з іншого, була укладена угода, згідно якої відбувався «обмін населенням» - етнічні поляки відправлялися до Польщі, а українці, білоруси та литовці - в СРСР. Переселення почалося у листопаді 1944. За два роки з СРСР до Польщі було переселено майже 1,1 млн чоловік (з них 823 тис. з території України); з Польщі до УРСР виїхало 482 800 українців. На жаль, це був тільки перший етап масових депортацій. Звісно, що переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського населення викликали закономірну протидію національно-патріотичних сил – УПА та ОУН, що являло собою серйозну загрозу для існуючого тоталітарного режиму в Польщі. У цих умовах польська влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила цілком виселити українське населення з його етнічних земель і розселити по всій Польщі. Формальним приводом до початку операції «Вісла» стала загибель 28 березня 1947 року у бою із загоном УПА заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Сверчевського. Того ж дня на нараді політбюро Польщі було прийняте рішення про повну депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства. Вже до кінця 1947 року, за польськими даними, було переселено 140575 чоловік, посаджено в концтабір Явотно 3800 чоловік, убито 655 чоловік, арештовано 1466 членів українського національного підпілля. Одночасно разом із польською «Віслою» до осені 1947 року у Чехословаччині проходила «Акція Б» - перехоплення чехословацькими збройними силами і службою безпеки загонів УПА, які намагалися прорватися з Польщі до американської зони окупації в Австрії. На початку осені 1947 року Роман Шухевич розпустив структури УПА та ОУН у Польщі. Проте, це було ще не все. У 1951 році на Львівщині в районі Белза було скориговано польсько-радянський кордон, і полякам міста довелося переселятися до Польщі, а сам Белз заселено українцями. Лише 3 серпня 1990 року парламент Польщі засудив насильницьке переселення українців. А у 2007 році президентами Польщі і України операція «Вісла» була засуджена як така, що відбулась з порушенням прав людини.

Сьогодні виповнюється 30 років з часу аварії на Чорнобильській АЕС - найбільшої техногенно-екологічної катастрофи сучасності

Щорічно, 22 квітня люди по всій планеті відзначають День Землі. Цей день став загальнолюдським символічним святом любові та турботи за наш спільний дім. Саме 22 квітня в різних куточках земної кулі небайдужі до екологічних проблем люди проводять різні яскраві і в той же час корисні заходи, спрямовані на те, щоб у світі стало більше чистоти і відповідальності.

Засновником Дня Землі вважається Джон Стерлінг Мортон, який запропонував у 1872 році призначити щорічний день, присвячений озелененню навколишньої території. Пропозиція було схвалено і отримала широку підтримку жителів штату. У 1882 році День Дерева був оголошений урядом Небраска офіційним святом штату, дата його припадала на 22 квітня. Через 100 років у 1970 році День Дерева був перейменований у День Землі і став проводитися по всій території США. У цей день 22 квітня 1970 року в Нью-Йорку (США) студенти, школярі та їхні викладачі, вперше організували проведення національного свята – Дня Землі. Його учасники запропонували звичайним пересічним американцям звернути увагу на екологічні проблеми сьогодення і спробувати спільними зусиллями берегти зелену планету. Вже через рік у США було створено державне агентство з охорони навколишнього середовища, яке сьогодні діє досить активно і має тісні контакти з державними структурами багатьох країн, в тому числі і в Україні.

Міжнародним свято було оголошено в 1990 році. У той рік безліч обрізків матерії з написами і малюнками були пронесені по нашій планеті. З них склали прапор Землі площею 660 кв. м, який символізує єдність людей в турботі про майбутнє планети і закликає ставитися з повагою до оточуючого нас світу. За ініціативою американських природоохоронців зі Стенфордського університету 90-ті роки було проголошено “Десятиліття навколишнього середовища». Ця акція отримала підтримку в більш ніж 120 країнах світу, а понад 40 країн об’єднали свої зусилля для проведення кампанії по збереженню біологічного різноманіття. У цей день кожен мешканець планети може зробити свій маленький внесок у справу захисту навколишнього середовища: очистити від сміття прилеглу територію, висадити хоча б одне дерево, відмовитися хоча б на день від використання автомобіля.

Саме тоді про День Землі вперше почули і в Україні. І тільки через 2 роки День Землі став відзначатися в Україні як день захисту природи, день акцій з метою залучення уваги громадськості до проблем нашої планети.

    22 квітня 1915 року в ході Першої Світової війни під час атаки біля міста Іпр (Бельгія) на шестикілометровій ділянці фронту німці вперше застосували отруйний газ - протягом 5 хвилин проти французів було випущено 180 тон хлору. Із 15 тисяч отруєних третина загинула. Через два роки в цьому ж районі німецька армія застосувала уже інший газ, гірчичний, котрий і отримав назву по місцю боїв - іприт.

  Токсичні гази у військових діях використовувались з античних часів, а в новітній історії відомо, що в 1912 році французька поліція застосовувала сльозогінний газ при проведенні своїх операцій. З початком Першої Світової війни у Німеччині інтенсифікувалась розробка хімічної зброї і перші спроби її застосування були здійснені в жовтні 1914 року, однак використання каністр зі сльозогінним газом на полі бою виявилось неефективним. У січні 1915 року на Східному фронті німці застосували більш отруйний ксилілбромід, однак, із-за сильних морозів більша частину газу замерзла. Проте російське командування повідомило про більш ніж тисячу загиблих від нової зброї.

  22 квітня 1915 року під час 2-ї битви біля Іпру німецьке командування провело одну з небагатьох своїх атак. Позиції супротивника були обстріляні артилерійськими снарядами, але замість очікуваної атаки німецької піхоти дві французькі дивізії були виведені з ладу хлором, що вивільнявся з хімічних снарядів і заповнив траншеї французької оборони. Німці, не менше супротивника шоковані ефектом застосування власної зброї, не скористались ситуативною перемогою.

  Бій біля Іпру закінчився 25 травня фактично без здобуття німцями вагомих позицій, однак застосування хімічної зброї стало відігравати суттєву роль в ході Першої Світової війни. Франція і Британія, а також США, які вступили у Першу Світову війну в 1917 році, розпочали розробку власної хімічної зброї і засобів захисту. Всього за роки війни було використано більше 100 тисяч тон отруйних речовин, що привело до поранення більше півмільйона і смерті понад 30 тисяч людей.

  Після Першої Світової війни, Велика Британія, Франція, Іспанія, Італія і Японія використовували хімічну зброю при вирішенні своїх колоніальних конфліктів. У 1925 році Женевський протокол заборонив її застосування, однак не обмежив можливість її виготовлення і зберігання.

  Під час Другої Світової війни хімічна зброя виявилась малоефективною завдяки наявним засобам захисту і великим швидкостям пересування під час проведення воєнних операцій, що ставило під загрозу враження власні війська. Після Другої Світової війни хімічна зброя застосовувалась лише в ряді регіональних конфліктів - у Ємені (1966-67), Ірако-Іранській війні (1980-88).

  У 1993 році було підписано міжнародний договір, що забороняв виробництво, зберігання (після 2007 року) і застосування хімічної зброї. Угода набула чинності в 1997 році і ратифікована 128 державами.

Всеукраїнський референдум 16 квітня 2000 року — опитування думки громадян України з приводу реформації системи державного управління

  Поняття "референдум" вперше з'явилося в XIV ст. у зв'язку з діяльністю новоутвореного Сейму Швейцарського Союзу. Швейцарський вчений А. Дюнан так пояснював появу цього терміна: "У старій Швейцарії засідання Сейму були нерегулярними... представники Союзних земель були не депутатами в нинішньому розумінні цього слова, а послами, які вели справи від імені своїх урядів. Коли з'являлися такі справи, стосовно яких у послів не було повноважень, то рішення у них приймалося "ad'referendum", тобто "для доповіді... тобто влади земель не були пов'язані рішеннями Сейму". Отже, спочатку термін "референдум" означав "те, що повинне бути повідомленим", а сучасного свого значення він набув значно пізніше.

  Батьківщиною референдумів традиційно вважається Швейцарія. Перший у світі достовірно відомий референдум було проведено в 1439 р. у швейцарському кантоні Берн. На ньому вирішувалася проблема фінансового становища цього кантону, а саме: затвердження збору в розмірі одного ангетера на тиждень для погашення військових боргів кантону. Згодом позитивний досвід Берна був запозичений більшістю інших швейцарських кантонів. Перший у світі загальнодержавний референдум також був проведений у Швейцарії в 1802 р. Його предметом стало затвердження другої конституції Гальветичної республіки. З того часу в Швейцарії було проведено понад 400 референдумів і цю країну Іноді називають "батьківщиною референдумів".

   У Франції інститут референдуму почав застосовуватися під впливом теорії народного суверенітету, розробленої Ж.-Ж. Руссо. З 1789 по 1839 рік у країні було проведено вісім загальнонаціональних референдумів, найчастіше з конституційних питань.

У XIX ст. референдуми також поширилися США, Австралії, Норвегії та інших країнах світу.

Утім у 30-х роках XX ст. інститут референдуму був суттєво дискредитований підтримкою голосуваннями у нацистській Німеччині в 1933 році виходу держави з Ліги Націй; в 1934 році поєднання посади рейхсканцлера і президента країни: в 1938 році - аншлюсу Австрії Німеччиною. Ці антинародні за своєю сутністю рішення були прийняті шляхом застосування найдемократичнішої форми прямого народовладдя - референдуму.

 На сьогодні референдуми стали важливим інститутом безпосередньої демократії в більшості країн світу, навіть у традиційних мусульманських країнах, що загалом обережно ставляться до форм прямого народовладдя. Так, у 2001 році референдум вперше було проведено в ісламській теократичній монархії Бахрейн. На цьому референдумі 94 % громадян Бахрайну ратифікували перший конституційний акт держави - Національну хартію, що започаткувала конституційну реформу в монархії64.

 Певний ренесанс референдумів відбувся й у державах Європи. Так, до прикладу, чинна Союзна Конституція Швейцарської Конфедерації була затверджена на референдумі 18 квітня 1999 р. і вступила в дію з 1 січня 2000 р.65. У2005 році в державах-учасницях ЄС відбулася низка референдумів щодо ратифікації Євроконституції. а в 2008 році – Ліссабонських згод,

У2009 році у Венесуелі та Азербайджані відбулись загальнонаціональні референдуми, предметом яких були зміни до конституцій цих країн. Так, на загальнонаціональному референдумі у Венесуелі 54,85 % голосами "за" було скасовано конституційні обмеження щодо термінів перебування на виборних посадах у державі, а в Азербайджані положення щодо обмеження на обіймання посади президента було скасоване на референдумі 92,17 % голосів виборців.

  Натомість нині в світі помітною стає й тенденція обережного ставлення держав до потенціалу референдумів як важливого інституту народовладдя та механізму легітимізації найважливіших для суспільства та держави рішень.

До того ж слід погодитись із М. В. Онішуком, що референдуми є дієвим інститутом безпосередньої демократії лише за умови існування референдної демократії. Під нею слід розуміти різновид конституційного режиму, зміст якого визначається системою встановлених Конституцією 1 законами України легітимних способів 1 методів безпосередньої реалізації народного суверенітету в формі ініціювання, організації та проведення референдумів, а також реалізації його рішень66. За відсутності такого режиму результати референдумів можуть використовуватись на шкоду інтересам народу.

  Історія становлення і розвитку референдумів в незалежній Україні має два основні періоди: І період (1991-2000 роки) - початок практикування референдумів в Україні; II період (2000 рік - до сьогодні) - вдосконалення національної теорії та практики референдумів.

Проведення першого в історії України загальнонаціонального референдуму було призначене Верховною Радою Української PCP на підставі Закону Української PCP "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 р. Його результати були переконливими - 90,3 % громадян Української PCP підтвердили чинність Акта проголошення незалежності України. Уже 2 грудня 1991 р. незалежність України була визнана Польщею та Канадою, а пізніше всім світом. Так, лише з 1 грудня 1991 р. по 31 січня 1992 р. Україну як суверенну незалежну державу визнали понад 100 країн.

 На підставі результатів всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Україна першою з колишніх радянських республік заявила, що стосовно себе Договір 1922 р. про утворення СРСР вважає недійсним і нечинним. 8 грудня 1991 р. підписання Біловезької угоди президентами Росії, України та Головою Верховної Ради Білорусі юридично припинило існування Радянського Союзу.

  Наступний всеукраїнський референдум за народною ініціативою було проведено в 2000 році. Не зважаючи на чисельні песимістичні прогнози, 16 квітня 2000 р. відбулося голосування з питань, винесених на всеукраїнський референдум, участь у якому взяли 29 728 575 виборців (81,15 %) з 36 629 926 громадян, що були включені до списку громадян України, які мали право голосу на всеукраїнському референдумі. Усі питання референдуму отримали підтримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України проголосувало 84,69 % громадян України, що взяли участь у голосуванні; за обмеження депутатської недоторканості - 89 %; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 300 народних депутатів України - 89,91 %; за необхідність формування двопалатного парламенту в Україні - 81,68 °/о67. Утім результати цього всеукраїнського референдуму так і не були реалізованими.